Позакласне читання

Про царя Салтана, про сина його славного й

могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича

та про прекрасну царівну Лебедицю

Під віконцем три сестри 

Пряли пізньої пори. 

«Якби я була цариця, — 

Каже так одна дівиця, — 

То сама на цілий світ 

Наварила б я обід». 

«Якби я була цариця, — 

Каже так її сестриця, — 

На весь світ сама-одна 

Я б наткала полотна». 

«Якби я була цариця, — 

Третя мовила сестриця, — 

Я б родила для царя 

Молодця-богатиря». 

Тільки вимовити вспіли — 

Двері тихо зарипіли, 

І до них заходить цар, 

Того краю володар, 

Бо якраз у ту хвилину 

Він стояв побіля тину 

І охоче слухав їх, 

А молодшу — над усіх. 

«Здрастуй, красная дівице, — 

Він говорить, — будь цариця 

І роди богатиря 

Ти для мене, для царя! 

Ви ж, голубоньки-сестриці, 

Вибирайтеся з світлиці, 

Їдьте з нами заразом 

До царських моїх хором; 

Буде з вас одна ткачиха, 

Друга буде повариха». 

В сіни вийшов цар-отець. 

Всі поїхали в дворець. 

Цар недовгий час збирався: 

В той же вечір повінчався. 

Бучно справили бенкет, 

Випивали пиво й мед; 

А потому чесні гості 

На різьблене ліжко з кості 

Вклали спати молодих 

І лишили їх самих. 

Плаче в кухні повариха, 

А над кроснами ткачиха — 

І нашіптують біду 

На царицю молоду. 

А цариця до світанку, 

Справджуючи обіцянку, 

З тої ночі понесла. 

На той час війна була. 

Цар надів військове вбрання 

І цариці на прощання 

Наказав поберегтись, 

Злого лиха стерегтись. 

Поки він в чужій країні 

Вів походи безупинні, 

Надійшов і час родин. 

Сина Бог їм дав в аршин, 

І цариця над малятком — 

Мов орлиця над орлятком! 

Шле з листом вона гінця, 

Щоб потішити отця. 

А ткачиха й повариха, 

Й сваха баба Бабариха 

Загубить царицю хтять, 

Перейнять гінця велять; 

Шлють царю вони обмову – 

Отаке брехливе слово: 

«Народилось дитинча – 

Не дівчатко, не хлопча, 

Не пацюк, не жабенятко, 

А невидане звірятко». 

Як почув же цар-отець, 

Що сказав йому гонець, 

В гніві став він мудрувати 

І гінця хотів скарати, 

Та, отямившися враз, 

Надіслав такий наказ: 

«Ждать повернення мойого, 

Не рішаючи нічого». 

Їде царський посланець, 

Приїжджає під кінець. 

А ткачиха й повариха, 

Й сваха баба Бабариха 

Переймають посланця, 

Подають йому винця 

І кладуть в його торбину 

Зовсім іншу писанину. 

І привіз гінець хмільний 

В той же день наказ такий: 

«Цар наказує негайно 

В море кинути потайно, 

Щоб про це не відав світ, 

І царицю і приплід». 

Що ж робити? До світлиці, 

Пожурившись по цариці, 

Царедворці всі ввійшли, 

Шанування віддали, 

Об'явили царську волю — 

Їй та сину злую долю, — 

Прочитали їй наказ, 

І царицю в той же час 

В бочку з сином посадили, 

Засмолили, покотили 

І пустили в окіян — 

Так звелів, мов, цар Салтан. 

В синім небі сяють зорі, 

Плещуть хвилі в синім морі, 

В небі темні хмари йдуть, 

В морі бочку хвилі б'ють. 

Наче бідна удовиця, 

Плаче, б'ється в ній цариця, 

І росте там цареня 

Щогодини — не щодня. 

Мати плаче та голосить... 

А дитина хвилю просить: 

«Хвиле, хвиленько морська! 

Ти гульлива та швидка, 

Ти хлюпочеш, де захочеш, 

Ти морське каміння точиш, 

Топиш берег ти землі, 

Підіймаєш кораблі – 

Не губи ти нашу долю, 

Викинь нас на суходолі!» 

І послухалась вона, 

Хвиля вільна водяна, — 

Бочку винесла легенько 

І відлинула тихенько. 

Чують мати й немовля, 

Що під бочкою земля. 

Хто ж із бочки їх дістане? 

Бог невже на них не гляне? 

Тут на ніжки звівся син, 

В дно уперся тім'ям він 

І напружив трохи м'язи. 

«Як би нам отут відразу 

Проробить собі вікно?» 

Він сказав — і вибив дно. 

Мати й син тепер на волі. 

Бачать — горб в широкім полі, 

Море синєє кругом, 

Дуб зелений над горбом. 

Син сказав: «Смачна вечеря 

Нам згодилася б тепера». 

Ломить він од дуба сук, 

У тугий згинає лук, 

Від хреста шнурок шовковий 

Натягнув на лук дубовий, 

Рівну гілочку зломив, 

Стрілку легку загострив 

І пішов пополювати, 

Дичину роздобувати. 

Лиш до моря підійшов — 

Чує стогін... знов і знов... 

Біля моря, бач, не тихо. 

Глянув — бачить, в морі лихо: 

Лебедиця в бурунах, 

А над нею хижий птах. 

Лебедиця знай хлюпоче, 

Коршака прогнати хоче. 

Він же кігті нагострив, 

Дзьоб кривавий розтулив... 

Та стріла як задзвеніла, 

В шию птаха зачепила, 

Він у море кров пролляв, 

Диким криком заволав. 

Лук царевич долі ронить, 

А коршак у морі тоне, 

Лебедиця дзьобом б'є, 

Птаха хижого клює, 

Розправляє білі крила, 

Добиває злую силу — 

Юнакові опісля 

Так по-руськи промовля: 

«Ой, царевичу вродливий, 

Рятівниче мій сміливий! 

Хоч з моєї ти вини 

І лишивсь без дичини, 

Хоч стрілу згубив ти в морі – 

Не тужи, то все не горе. 

Я за все це відслужу 

І в біді допоможу. 

Ти ж звільнив не лебедицю, — 

Врятував з біди дівицю, 

Не шуліку ти убив — 

Чародія загубив. 

Вік тебе я не забуду, 

Знайдеш ти мене усюди. 

А тепер назад вертай, 

Не сумуй і спать лягай». 

Полетіла лебедиця, 

А царевич і цариця 

День до ночі провели 

Й натщесерце спать лягли. 

Розімкнув царевич очі, 

Відігнав примари ночі 

І, не вірячи собі, 

Бачить город на горбі, 

Стіни з гострими зубцями, 

А за стінами — все храми, 

Світлі бані теремів 

І святих монастирів. 

Він мерщій царицю будить. 

«Та хіба таке ще буде? — 

Каже, — бач, які дива 

Лебедиця витіва!» 

Мати й син ідуть до міста. 

Раптом дзвони урочисто 

Їм назустріч загули, 

Як вони лиш підійшли. 

А кругом — народу повно; 

Бога славить хор церковний; 

В колимагах золотих 

Пишний двір стрічає їх. 

Всі їх голосно вітають 

І царевича вінчають, 

Щоб над містом славним тим 

Був він князем молодим. 

Серед города-столиці, 

За порадою цариці, 

Княжу шапку він прийняв 

І Гвідоном зваться став. 

Вітер в морі повіває 

І кораблик підганяє; 

Він біжить по бурунах 

На роздутих парусах. 

Корабельники юрбою 

Гомонять поміж собою. 

Що за диво? Острівець 

Був пустий з кінця в кінець, 

А тепер на ньому місто, 

Біля моря — добра пристань, 

Вартові з гармат гримлять, 

Кораблю пристать велять. 

Пристають до міста гості; 

Князь Гвідон їх кличе в гості, 

Їх годує й напува, 

Каже їм такі слова: 

«Чим ви, гості, торгували? 

І куди ви прямували?» 

«Ми були по всіх краях, 

Пропливли по всіх морях, 

Торгували соболями, 

Чорнобурими лисами, 

Сторгувалися як слід, 

А тепер пливем на схід, 

Мимо острова Буяна, 

В царство славного Салтана...» 

Відмовляє князь купцям: 

«Добра путь, панове, вам 

По морях, по окіяну! 

Славному царю Салтану 

Передайте мій поклін». 

Гості — далі в путь, а він 

З берега услід за ними 

Лине думами смутними. 

З моря вітер повіва, 

Лебедиця підплива. 

«Здрастуй, князю мій вродливий! 

Чом задумався журливо? 

В море дивишся чому?» — 

Каже так вона йому. 

Сумно князь відповідає: 

«Туга серце обіймає, 

Бо до батька хочу я 

Полетіти за моря». 

Лебедиця каже біла: 

«Що ж, коли вже закортіло 

Полетіти за моря — 

Обернись на комара». 

Враз вона заплюскотіла, 

Крильми воду шумно збила 

І оббризкала його 

З голови до ніг всього. 

Він тут зменшився, стулився 

І комариком зробився, 

Полетів і задзинчав, 

Корабель умить догнав 

І спустився в ту ж хвилину 

Та й забився у щілину. 

Вітер весело шумить, 

Корабель собі летить 

Мимо острова Буяна 

В царство славного Салтана, 

І на березі вогні 

Вже мигтять у далині. 

От на берег вийшли гості; 

Цар Салтан їх кличе в гості, 

І за ними навпростець 

Полетів наш молодець. 

Бачить: весь у сріблі й златі 

Наш Салтан сидить в палаті 

На престолі, у вінці, 

З тихим смутком на лиці. 

А ткачиха й повариха, 

Й сваха баба Бабариха 

Коло нього теж сидять 

І в лице йому зорять. 

Цар Салтан гостей вітає, 

І частує, і питає: 

«Звідки, гості, припливли? 

У яких краях були? 

Чи за морем все щасливо? 

І яке на світі диво?» 

Корабельники в одвіт: 

«Ми об'їздили весь світ; 

За морями все щасливо, 

В світі ж ось яке є диво: 

В морі острів був пустий, 

Не причальний, не жилий; 

Він здавен лежав пустинний; 

Ріс на ньому дуб єдиний; 

А тепер, на диво нам, 

Народилось місто там, 

З злотоверхими церквами, 

З теремами та садами. 

Князь Гвідон там княжить. Він 

Передав тобі поклін». 

Цар, дивуючися чуду, 

Каже: «Як живий я буду, 

То на острів той зберусь 

Із Гвідоном обіймусь». 

А ткачиха, й повариха, 

Й сваха баба Бабариха 

Відпустить царя не хтять 

В дивне місто завітать. 

«Далебі, що дивне диво! — 

Усміхнувшися злостиво, 

Повариха мовить так, — 

Справедливо скаже всяк — 

В світі справжня є дивинка: 

Ліс, а в лісі тім ялинка, 

Білка там у гущині 

Знай співа дзвінкі пісні 

Та горішки розгризає — 

В них шкарлупка золотая 

Й смарагдове зеренце. 

Найдивніше диво це!» 

Цар повірив небилиці, 

А комарик злиться, злиться, 

Та до тітки як майне! 

В праве око як кусне! 

І вона в ту мить жорстоку 

На одне осліпла око. 

Слуги, сваха та сестра 

З криком ловлять комара. 

«Почекай, комашко клята! 

Ми ж тебе!..» А він за ґрати, 

У віконце, загудів 

І за море полетів. 

Знову князь над морем ходить, 

З синіх хвиль очей не зводить; 

З моря вітер повіва – 

Лебедиця підплива. 

«Здрастуй, князю мій вродливий! 

Чом задумався журливо? 

В море дивишся чому?» — 

Каже так вона йому. 

Князь Гвідон відповідає: 

«Туга серце обіймає! 

Диво дивне завести 

Я б хотів. Чи знаєш ти, 

Що на світі є дивинка: 

В лісі білка та ялинка, 

Білка там у гущині 

Все співа дзвінкі пісні, 

Та горішки розгризає; 

В них шкарлупка золотая, 

Смарагдове в них зерно. 

Та чи правда ж то воно?» 

А вона відповідає: 

«Так, про це я диво знаю. 

Все це правда — не брехня. 

Не журися. Рада я 

Відслужити ще раз службу 

За твою хорошу дружбу». 

Князь душею звеселів 

І додому поспішив. 

Липі ступив у двір широкий, — 

На ялинці там високій, 

Бачить, білочка при всіх 

Золотий гризе горіх, 

З нього зернятко виймає 

І шкарлупки всі збирає, 

В рівні купки їх кладе, 

Та ще й пісеньку веде 

При усьому при народі: 

Ой в садочку, на городі! 

Князь Гвідон тут здивувавсь. 

«От спасибі! — Він озвавсь. — 

Ну й лебідка! — каже стиха, — 

Хай не знає горя й лиха!» 

Князь для білки дав наказ 

Збудувати терем враз, 

Білку пильно вартувати, 

Самоцвіти рахувати 

Й зберігати скарб увесь, — 

Князю зиск, а білці честь. 

Вітер в морі повіває 

І кораблик підганяє; 

Він біжить по бурунах 

На роздутих парусах 

Мимо острова крутого, 

Мимо города нового; 

Вартові з гармат гримлять, 

Кораблю пристать велять. 

Пристають до міста гості; 

Князь Гвідон їх кличе в гості, 

Їх годує, напува 

Й каже їм такі слова: 

«Чим ви, гості, торгували? 

І куди ви прямували?» 

Корабельники в одвіт: 

«Ми об'їздили весь світ; 

Торгували табунами, 

Все донськими жеребцями. 

Весь товар ми продали, 

А тепер собі пливли 

Мимо острова Буяна 

В царство славного Салтана...» 

І говорить князь купцям: 

«Добра путь, панове, вам 

По морях, по окіяну! 

Та скажіть царю Салтану: 

Князь Гвідон йому, мовляв, 

Привітання передав». 

Гості князеві вклонились 

І в дорогу відрядились. 

Князь до моря йде, і знов 

Лебедицю там знайшов. 

Князь благає: «Серце просить, 

Так і тягне, і підносить...» 

От ізнов вона його 

Вмить оббризкала всього: 

Обернувся князь на муху 

І над морем що є духу 

За корабликом погнавсь 

І в щілинку заховавсь. 

Вітер весело шумить, 

Корабель собі летить 

Мимо острова Буяна 

В царство славного Салтана, 

І на березі вогні 

Вже мигтять у далині. 

От на берег вийшли гості; 

Цар Салтан їх кличе в гості, 

А за ними навпростець 

Полетів наш молодець, 

Бачить: весь у сріблі й златі 

Цар Салтан сидить в палаті 

На престолі, у вінці, 

З тихим смутком на лиці. 

А ткачиха, й Бабариха, 

Й одноока повариха 

Біля нього знов сидять, 

Наче злі жаби зорять. 

Цар Салтан гостей вітає, 

І частує, і питає: 

«Звідки, гості, припливли? 

У яких краях були? 

Чи за морем все щасливо? 

І яке на світі диво?» 

Корабельники в одвіт: 

«Ми об'їздили весь світ; 

За морями все щасливо; 

В світі ж ось яке є диво: 

Острів серед хвиль лежить, 

Місто там нове стоїть 

З злотоверхими церквами, 

З теремами та садами; 

Там ялинка є густа, 

Дім з кришталю огорта, 

В домі білочка міститься, 

Та така вже витівниця: 

Все пісні вона співа 

Та горішки розбива, 

А горішки не простенькі — 

В них шкарлупки золотенькі 

Й смарагдове зеренце. 

Честь і шана їй за це; 

Варта білку доглядає, 

А приказний дяк збирає 

Та рахує скарб увесь, 

Віддає їй військо честь; 

Із шкарлупок ллють дукати 

Та пускають в світ гуляти, 

А зерно кладуть дівки 

У комори під замки. 

Там живуть усі багато — 

Скрізь палаци, а не хати. 

Князь Гвідон там княжить. Він 

Передав тобі поклін». 

Цар, дивуючися чуду, 

Каже: «Як живий я буду, 

То на острів той зберусь 

І з Гвідоном обіймусь». 

А ткачиха, й повариха, 

Й сваха баба Бабариха 

Відпустить царя не хтять 

В дивне місто завітать. 

Посміхаючися стиха, 

Каже так царю ткачиха: 

«Ну й дивинка, просто сміх! 

Білка там гризе горіх 

І складає в рівні купки 

Самоцвіти й шкаралупки! 

Що ж тут дивного? Пусте! 

Невелике диво те. 

Є на світі справжнє диво: 

Море збуриться бурхливо, 

Закипить та зареве, 

Та на берег напливе, 

Розіллється в шумовинні — 

І лишаться на камінні, 

В панцирах, мов жар зорі, 

Тридцять три богатирі, 

Та все велетні вродливі, 

Добрі лицарі сміливі, 

Йдуть дозором по землі 

З Черномором на чолі. 

Це вже диво — справжнє диво 

Кожен скаже справедливо!» 

Гості слухають, мовчать, 

Сперечатись не котять. 

Цар повірив небилиці, 

А Гвідон все злиться, злиться, 

Та до тітки як майне! 

В ліве око як кусне! 

Помертвіла тут ткачиха. 

«Ой!» Та скоїлося лихо... 

Всі кричать: «Лови, лови! 

Та дави її, дави! 

Ми ж тебе! Зажди хоч трішки! 

Стій!» А він у двері нишком, 

Та над морем загудів 

І додому полетів. 

Князь над синім морем ходить, 

З хвиль очей ясних не зводить; 

З моря вітер повіва — 

Лебедиця підплива. 

«Здрастуй, князю мій вродливий! 

Чом задумався журливо? 

В море дивишся чому?» — 

Каже так вона йому. 

Князь Гвідон од нові дає: 

«Туга серце обіймає — 

Диво дивне я б хотів 

Роздобуть з чужих країв». 

«А яке ж те дивне диво?» 

«Десь як збуриться бурхливо 

Окіян, та зареве, 

Та на берег напливе, 

Розіллється в шумовинні — 

І лишаться на камінні, 

В панцирах, як жар зорі, 

Тридцять три богатирі, 

Та все велетні вродливі, 

Добрі лицарі сміливі, 

Йдуть дозором по землі 

З Черномором на чолі». 

А вона відповідає: 

«Що ж, про це я диво знаю. 

Ці ж бо лицарі ясні — 

Рідні братики мені. 

Ти, мій князю, не журися, 

А додому повернися 

І чекай моїх братів, 

Тих морських богатирів». 

Князь пішов, забувши горе, 

Сів на башті і на море 

Став дивитись. Море вмить 

Як надметься й закипить — 

Розіллялось в шумовинні, 

І лишились на камінні 

Тридцять три богатирі, 

В панцирах, як жар зорі, 

Струнко йдуть вони по двоє. 

Сивий дядько з бородою 

Поперед усіх іде 

Та до міста їх веде. 

З башти князь Гвідон збігає, 

Дорогих гостей стрічає; 

Збіглись люди звідусіль. 

Дядько каже: «З синіх хвиль 

Нас сестриця наша біла 

Надіслала і звеліла 

Славне місто стерегти, 

Варту пильную нести. 

Отже, разом ми віднині 

Будем о нічній годині, 

Біля стін твоїх міських 

З хвиль виходити морських 

І стоятимем в дозорі. 

А тепер нам час до моря, 

Бо тяжкий нам дух землі!» 

І сховалися в імлі. 

Вітер в морі повіває 

І кораблик підганяє, 

Він біжить по бурунах 

На роздутих парусах 

Повз той острів кам'янистий, 

Повз велике пишне місто; 

Вартові з гармат гримлять, 

Кораблю пристать велять. 

Пристають до міста гості; 

Князь Гвідон їх кличе в гості, 

Їх годує, напува 

Й каже їм такі слова: 

«Чим ви, гості, торгували? 

І куди ви прямували?» 

Корабельники в одвіт: 

«Ми об'їздили весь світ: 

Торгували ми булатом, 

І сріблом, і щирим златом, 

І тепер лежить нам шлях 

В окіянах та морях 

Мимо острова Буяна 

В царство славного Салтана». 

Відмовляє князь купцям: 

«Добра путь, панове, вам 

По морях, по окіяну. 

Та скажіть царю Салтану: 

Свій поклін йому, мовляв, 

Князь Гвідон переказав». 

Гості князеві вклонились 

І в дорогу відрядились. 

Князь до моря йде і знов 

Лебедицю там знайшов. 

Князь їй знову: «Серце просить, 

Так і тягне, і підносить...» 

І вона ізнов його 

Вмить оббризкала всього. 

Князь тут зменшився, стулився, — 

І. джмелем умить зробився. 

Полетів щодуху джміль 

І кораблик серед хвиль 

Наздогнав в одну хвилинку 

Та й забився у щілинку. 

Вітер весело шумить, 

Корабель собі летить 

Мимо острова Буяна 

В царство славного Салтана, 

І на березі вогні 

Вже мигтять у далині. 

Ось на берег вийшли гості; 

Цар Салтан їх кличе в гості, 

А за ними навпростець 

Полетів наш молодець. 

Бачить: весь у сріблі й златі 

Цар Салтан сидить в палаті 

На престолі, у вінці, 

З тихим смутком на лиці. 

А ткачиха, й повариха, 

Й сваха баба Бабариха 

Біля нього знов сидять, 

Чотирма всі три глядять. 

Цар Салтан гостей вітає, 

І частує, і питає: 

«Звідки, гості, припливли? 

У яких краях були? 

Чи за морем все щасливо? 

І яке на світі диво?» 

Корабельники в одвіт: 

«Ми об'їздили весь світ; 

За морями все щасливо; 

В світі ж ось яке є диво: 

Острів серед хвиль лежить, 

Місто там нове стоїть, 

І щодня там дивне диво: 

Море збуриться бурхливо, 

Закипить, та зареве, 

Та на берег напливе, 

Розіллється в шумовинні — 

І лишаться на камінні 

В панцирах, як жар зорі, 

Тридцять три богатирі, 

Та все велетні вродливі, 

Добрі лицарі сміливі, 

Всі однакі, як один; 

До міських підходять стін 

З сивим дядьком Чорномором, 

Щоб ходити там дозором, 

Острів дивний стерегти 

І навкруг нього нести 

Варту добру, найпильнішу, 

І надійну, й найвірнішу. 

Князь Гвідон там княжить. Він 

Передав тобі поклін». 

Цар Салтан тут здивувався 

Й каже: «Я давно збирався 

В тому місті побувать 

І Гвідона обійнять». 

Повариха та ткачиха — 

Ні мур-мур! А Бабариха, 

Посміхнувшися на те, 

Вимовляє: «Це пусте! 

З моря лицарі виходять 

І собі дозором бродять! 

Чи це правда, чи брехня - 

Дива тут не бачу я. 

От насправді диво дивне: 

Десь на світі є царівна, 

Та такої красоти, 

Що й очей не відвести: 

Денне світло затіняє, 

А вночі, як сонце, сяє, 

Місяць у косі блищить, 

На чолі зоря горить. 

А сама вона, як пава, 

Походжає величаво, 

Як розмову поведе — 

Наче горлиця гуде. 

Кожен скаже справедливо: 

Це вже диво — справжнє диво». 

Гості слухають, мовчать, 

Сперечатись не хотять. 

Цар повірив небилиці, 

А царевич, хоч і злиться, 

Та не хоче зло вчинить, 

Бабку рідну осліпить. 

Він над бабою кружляє, 

Просто їй на ніс сідає, 

Та як вжалить богатир — 

Так і вискочив пухир! 

Тут ізнов пішла тривога: 

«Ой, рятуйте, ради Бога! 

Пробі! Ґвалт! Лови, лови! 

Та дави його, дави!.. 

Ми ж тебе... Зажди хоч трішки! 

Стій!..» А джміль — в віконце 

нишком 

Та над морем загудів 

І додому полетів. 

Князь над синім морем ходить, 

З моря він очей не зводить, 

Вітер тихий повіва, — 

Лебедиця підплива. 

«Здрастуй, князю мій вродливий! 

Чом задумався журливо? 

Засмутився ти чому?» — 

Каже так вона йому. 

Князь Гвідон відповідає: 

«Туга серце обіймає: 

Скрізь одружується всяк, 

Тільки я липі одинак!» 

«Хто ж у тебе на приміті?» 

«Десь царівна є на світі, 

Та такої красоти, 

Що й очей не відвести; 

Денне світло затіняє, 

А вночі, як сонце, сяє — 

Місяць у косі блищить, 

На чолі зоря горить. 

А сама вона, як пава, 

Походжає величаво, 

Як розмову поведе — 

Наче горлиця гуде. 

Чи правдива чутка тая?» — 

Князь із острахом питає. 

Помовчавши мить одну, 

Каже так вона йому: 

«Справді, є така дівиця. 

Тільки ж це не рукавиця — 

З ручки жінку не змахнеш 

Та за пояс не заткнеш. 

Дам тобі таку пораду: 

Ти ще поладом та ладом 

Розміркуй це до пуття, 

Не зазнати б каяття». 

Князь Гвідон почав божитись, 

Що пора уже женитись, 

Що поклав він рішенець — 

Швидше стати під вінець, 

Що давно вже він готовий 

По царівну ту чудову 

Безперестанку іти 

Хоч в які чужі світи. 

Тут вона, зітхнувши злегка, 

Каже: «Нащо так далеко? 

Ця обраниця твоя 

Біля тебе — це ж бо я!» 

Розіп'явши білі крила, 

Лебедиця полетіла 

І на берег в той же час 

З висоти упала враз. 

Стрепенулась, обмахнулась — 

На царівну обернулась: 

Місяць у косі блищить, 

На чолі зоря горить, 

А сама вона, як пава, 

Виступає величаво, 

Як розмову поведе — 

Наче горлиця гуде. 

Князь царівну обіймає 

Та до серця пригортає 

І до матері мерщій 

З нею йде у терем свій, 

Та з поклоном, як годиться, 

Каже: «Матінко-царице! 

Я дочку обрав тобі, 

Вірну подругу собі. 

Просим в тебе дозволення, 

І твого благословення, 

Щоб у згоді вік нам жить, 

Одне одного любить». 

І з іконою над ними 

Та з молитвами святими 

Мати щирі сльози ллє: 

«Хай вам щастя Бог дає!» 

Князь тут довго не збирався, 

Із царівною побрався, 

Стали жить та поживать 

І приплоду дожидать. 

Вітер в морі повіває 

І кораблик підганяє; 

Він біжить по бурунах 

На роздутих парусах 

Повз той острів кам'янистий, 

Повз велике пишне місто. 

Вартові з гармат гримлять, 

Кораблю пристать велять. 

Пристають до міста гості; 

Князь Гвідон їх кличе в гості, 

Їх годує, напува 

Й каже їм такі слова: 

«Чим ви, гості, торгували? 

І куди ви прямували?» 

Корабельники в одвіт: 

«Ми об'їздили весь світ; 

Ми недурно торгували, 

Крам усякий продавали, 

Сторгувалися як слід, 

А тепер пливем на схід, 

Мимо острова Буяна, 

В царство славного Салтана». 

Відмовляє князь купцям: 

«Добра путь, панове, вам 

По морях, по окіяну 

До того царя Салтана; 

Нагадайте ж ви йому, 

Володарю свойому, 

Що до нас він виряджався, 

Та й понині не зібрався. 

Передайте мій поклін». 

Гості — далі в путь, а він 

Вже за ними не полинув 

І дружину не покинув. 

Вітер весело шумить, 

Корабель на схід летить 

Мимо острова Буяна 

В царство славного Салтана. 

І на березі вогні 

Вже мигтять у далині. 

Ось на берег вийшли гості; 

Цар Салтан їх кличе в гості. 

Бачать: цар сидить в вінці, 

Із журбою на лиці, 

А ткачиха, й повариха, 

Й сваха баба Бабариха 

Біля нього теж сидять, 

Чотирма всі три зорять. 

Цар Салтан гостей вітає, 

І частує, і питає: 

«Звідки, гості, припливли? 

У яких краях були? 

Чи за морем все щасливо? 

І яке на світі диво?» 

Корабельники в одвіт: 

«Ми об'їздили весь світ; 

За морями все щасливо; 

В світі ж ось яке є диво: 

Острів серед хвиль лежить, 

Місто там нове стоїть, 

З злотоверхими церквами, 

З теремами та садами. 

Єсть ялина там густа, 

Дім з кришталю огорта – 

В ньому білочка міститься, 

Та така вже витівниця! 

Білка пісеньку співа 

Та горішки розбива, 

А горішки не простенькі – 

В них шкаралупки золотенькі 

Й самоцвітне зеренце. 

Білці шана й честь за це. 

Там іще є друге диво: 

Море збуриться бурхливо, 

Закипить та зареве, 

Та на берег напливе, 

Розіллється в шумовинні — 

І лишаться на камінні, 

В панцирах, як жар зорі, 

Тридцять три богатирі, 

Та все велетні вродливі, 

Добрі лицарі сміливі, 

Йдуть дозором по землі 

З Чорномором на чолі. 

Має жінку князь на славу — 

І розумну, і ласкаву, 

Та такої красоти, 

Що й очей не відвести: 

Денне світло затіняє, 

А вночі, як сонце, сяє, 

Місяць у косі блищить, 

На чолі зоря горить. 

Князь Гвідон тим містом править, 

І його там кожен славить; 

Він прислав тобі поклін, 

Та на тебе скарживсь він: 

В гості, каже, виряджався, 

Та й понині не зібрався». 

Тут Салтан не утерпів, 

Спорядити флот звелів. 

А ткачиха, й повариха, 

Й сваха баба Бабариха 

Відпустить царя не хтять 

В дивне місто завітать. 

Та Салтан не згоден з ними; 

Грізно блиснувши очима, — 

«Що я — цар чи немовля? 

Він із гнівом вимовля. — 

Нині ж їду!» — Тут він тупнув, 

Вийшов — і дверима гупнув. 

Під вікном Гвідон сидить, 

Мовчки в море він зорить. 

Море тихе, не хлюпоче, 

А лише ледь-ледь тріпоче 

І далеко в синій млі 

Появились кораблі: 

На просторах окіяна 

їде флот царя Салтана. 

Князь Гвідон поспішно встав, 

Громогласно заволав: 

«Матінко моя єдина! 

Молода моя княгине! 

Подивіться ви туди: 

їде батечко сюди». 

Флот до острова підходить. 

Князь Гвідон трубу наводить: 

Цар на палубі сидить 

І в трубу на них зорить, 

З ним ткачиха, й повариха, 

Й сваха баба Бабариха, 

І дивуються вони 

Із чужої сторони. 

Враз гармати загриміли, 

На дзвіницях задзвонили. 

Йде Гвідон до моря сам 

Г царя стрічає там, 

З ним ткачиху, й повариху, 

Й сваху бабу Бабариху, 

І веде їх мовчки він 

До зубчастих білих стін. 

Біля брами городської, 

Бачить цар: у срібній зброї, 

В панцирах, як жар зорі, 

Тридцять три богатирі, 

Та все велетні вродливі, 

Добрі лицарі сміливі, 

Йдуть дозором по землі 

З Черномором на чолі. 

Цар вступив на двір широкий — 

На ялиночці високій 

Білка пісеньку співа, 

Та горіхи розбива, 

Зернятка із них виймає 

І в торбиночку складає, 

І весь двір навколо них 

У шкарлупках золотих. 

Гості далі йдуть квапливо, 

А навстріч — княгиня-диво: 

Місяць у косі блищить, 

На чолі зоря горить, 

А сама, неначе пава, 

Виступає величаво, 

І свекруха йде при ній. 

Цар поглянув, сам не свій, 

Кров у ньому схвилювалась. 

«Що я бачу?! Як це сталось? 

Це ж вона!» — аж дух зайнявсь., 

Цар сльозами тут заллявсь, 

Обіймає він царицю, 

І синка, і молодицю. 

Тут до столу всі пішли 

І банкет розпочали. 

А ткачиху, й повариху, 

Й сваху бабу Бабариху 

Охопив такий тут жах, 

Що розбіглись по кутках. 

А коли їх розшукали — 

Злочин свій вони признали. 

Цар на радощах таких 

Відпустив додому їх. 

День минув. Царя Салтана 

Спати вклали напівп'яна. 

Я там був, мед-пиво пив. 

Тільки вуса обмочив. 

1831